Місцеві мешканці розповідають, як її представники разом зі своєю озброєною охороною в 2019-му зруйнували приміщення тракторної бригади, два автомобільні гаражі, критий тік.

“Коли проходила ця руйнація, працівники Kernel пригнали сюди будівельну техніку, зокрема екскаватор, просто взяли й зірвали асфальтове покриття, не забираючи ніяких будівельних матеріалів. Просто, щоб знищити”, – пригадує Олександр Трубка.

ВВС звернулася за коментарями до Kernel щодо їхньої версії подій. У компанії на наш запит так і не відповіли.

“Що Kernel для себе з цього придбав, не можна пояснити. Щоб зруйнувати майно, щоб його не було”, – коментує ці дії агрохолдингу колишній інженер підприємства, що працювало тут до приходу великої компанії.

Гіпотетично цю інфраструктуру могли б використати фермери чи приватні підприємства.

Купи цегли, розбиті стіни та іржаві труби тепер їх не приваблять.

Спогади та руїни в Мацківцях лишилися й від колишнього господарського двору, зерноочисного комплексу, двох молочнотоварних ферм, складських приміщень, складу паливно-мастильних матеріалів.

На місці автомобільних гаражів нині зяють прямокутні ями, вони нагадують обкладені цеглою могили. Кожного дня мешканці села ходять повз ці символічні “могильники”. Живуть з-поміж них. Виховують на цих руїнах дітей.

“Школу у нас закрили. Їздимо в інше село. На нас наплювали й розчавили”, – каже місцева жителька Ольга, дивлячись на свого онука, другокласника. Хлопчик гасає понад краєм тутешніх ям.

“Маємо самі руїни. Це наслідки роботи такої великої агрокомпанії в селі. Моя думка така, що їй не потрібна вся ця інфраструктура на території села. Їй цікава земля. А також те, щоб місцеві люди погоджувалися на будь-які умови”, – вважає Олександр Трубка.

Селяни отримують за оренду пая розміром 1,6 га близько 6100 грн на рік. Приблизно ж стільки платить і місцевий фермер.

Дорога між Мацківцями та сусіднім селом Лукім’я розбита й вибоїста. Нею користується й сільгосптехніка.

Формально агрохолдинги мають платити податки й не зобов’язані ремонтувати дороги. Місцеві ж мешканці вимушені мовчки спостерігати, як місцеву інфраструктуру зношують чи руйнують. Це лише посилює почуття гніву, розпачу й безвиході.

Але й у цих умовах дехто домагається хоч якихось змін для себе. Наталя, продавчиня в місцевій крамниці, з допомогою адвоката забрала свій земельний пай у Kernel і передала його в оренду місцевому фермеру.

“Вони все зруйнували до нуля: те, що будували наші батьки та діди. Робочих місць немає, дитсадка й школи немає. Мені досі не виплатили гроші за оренду. Сказали, що я нелояльна до них. Іншим людям виплатили”, – розповідає жінка.

ВВС News Україна поспілкувалася з аграрними експертами, щоб розібратися, що ж пішло не так у Мацківцях. А разом із ними й багатьох інших селах Лубенського району та інших районів України, де працюють великі агрохолдинги.

“Така компанія, як Kernel керується суто бізнес-логікою. Їх може цікавити лише те, що приносить прибуток”, – пояснює Олексій Мушак, народний депутат VIII скликання, що був радником із земельних питань експрем’єра Олексія Гончарука. Його уряд розробляв нинішню земельну реформу.

Пан Мушак звертає увагу на те, що агрохолдинги створюють велику кількість робочих місць в переробці сировини. У масштабах країни це має особливу цінність. Це те, що поки що не до снаги фермерам, адже вимагає великих інвестицій та виробничого масштабу.

Однак є чимало критики тих правил гри, які діють загалом для агрохолдингів в Україні.

“Можна сказати, що вони розвивалися за рахунок розбитих доріг, непобудованих водогонів, вимирання сіл. Користуючись спрощеним оподаткуванням, агрохолдинги отримують податкову пільгу в 36 доларів з гектара”, – пояснює Олег Нів’євський, професор Київської школи економіки.

Такі податки, як-от: земельний чи з доходів фізичних осіб – мають сплачувати власники землі. Компанії, орендуючи землю в селян, сплачують їх самі. Але при цьому зменшують плату за земельні паї.

Іншими словами, великі агровиробники сплачують менше податків, ніж якби на них поширювалися загальні податкові правила. А це – недоотримані кошти в державний та місцеві бюджети. І, своєю чергою, менше ресурсів для покращення життя на селі.

Доля Мацківець та інших сіл, де агрохолдинги не принесли щастя, залежить значною мірою від місцевої влади, наголошує Олексій Мушак. Зокрема від того, чи зможе домовитися сільський голова й голова ОТГ з агрохолдингом, щоб той врахував інтереси сільської громади.

“Ми їм казали, а вони нам не відповідають, як і вам. Що я міг зробити?” – парирує ексголова Засульської ОТГ Сергій Бондаренко. Мацківці належать саме до цієї територіальної громади.

Пан Бондаренко бачить проблему в тому, що місцеві мешканці хочуть бути лише найманими працівниками. Тому й скаржаться на Kernel, що той не створює робочих місць для громади. Звертає увагу, що не знайшлося охочих орендувати приміщення місцевої школи для якого-небудь бізнесу після того, як її закрили.

Але школу закрили вже тоді, коли село почало занепадати.

Але місцеві жителі скаржаться насамперед на інше. Агрохолдинг позбавив їх тих робочих місць, які існували в селі до його приходу. Компанія тут працює лише останні десять років.

А от колишній очільник ОТГ вважає: це село поступово вимирає природним чином. Мовляв, нічого не вдієш.

Експерти ж радять не узагальнювати досвід Лубенського району, бо існують протилежні приклади.

Так, агрохолдинги допомагають селянам адресно: можуть оплатити операцію, підтримати самотніх літніх людей, оплатити навчання в університеті, розповідає Тарас Гагалюк, старший науковий співробітник Лейбніц-Інституту аграрного розвитку в країнах з перехідною економікою, доктор наук з аграрної економіки.

Він є одним з авторів дослідження, що встановило, скільки саме українські агрохолдинги витрачають на соціальні програми. Це від 1,5 до 5 доларів із гектара. Дохід із гектара може сягати 200 доларів.

“Цих коштів не достатньо, але компанії не повинні цього робити. Це їхня добровільна ініціатива”, – наголошує Тарас Гагалюк.

“Чому вони це роблять? По-перше, їх стримує страх втратити орендовані землі, адже селяни можуть відмовитися їх здавати саме їм. По-друге, менеджери агрохолдингів бачать, що держава не вирішує деякі проблеми селян”, – додає дослідник.

Радить розглядати кожен випадок окремо й Лариса Гук, координаторка інформаційно-аналітичного центру “Агро Перспектива”.

“Мені відомі приклади, коли великі агрокомпанії дуже добре допомагають місцевим громадам в Україні. Якщо керівник сільськогосподарського підприємства мешкає поруч із громадою, то зазвичай усе складається чудово. Якщо менеджмент розташований у Києві чи й далі, то можуть виникати проблеми, які ви описали”, – пояснює експертка.

Агробізнес у фактах та цифрах

На аграрний сектор припадає понад 40% експорту України. Такі дані наводять Держкомстат та Світовий банк;

Щороку він віддає на розвиток села 20 тисяч гривень. Нещодавно допомагав разом з іншими господарями місцевій медичній амбулаторії. Встановлювали там нові вікна та пандус.

“Я сам тут лікуюся”, – каже про свою мотивацію вкладатися в інфраструктуру села.

“Як ти можеш бути відірваним від цих людей? Ти органічно з ними разом живеш. Ще в часи Російської імперії, коли провели столипінську реформу, у нас була хутірська система. Кожен господарював на своїй землі. Ці гени тут лишилися”, – каже Павло Троян.

Фермер побудував також у своєму селі Свято-Покровський храм. На рік сплачує 3-4 млн грн податків. На 200 га наймає 2-3 працівників.

Павло Троян учився в США. Каже, що й нині постійно слідкує за аграрними інноваціями.

“У мене один чоловік років десять пропрацював. Опанував справу й створив своє господарство. Нині робить на себе разом із сином”, – пригадує він.

Цей фермер реінвестує зароблені кошти в місцеву економіку.

“Йдеться не лише про обробіток землі. Вони купують хліб, масло у локальних виробників. Вони йдуть у тамтешні крамниці й перукарні. А керівники агрохолдингів мешкають у Києві, ходять до столичних ресторанів та купують яхти в Монако”, – пояснює Олег Нів’євський, як це відбувається на практиці.

Втім, лише одне село з чотирьох-п’яти в Полтавській області може похвалитися розвиненим фермерством. “У Полтавському районі області є 26 сільрад. Було, відповідно, 26 колгоспів. З них розвинені фермерські господарства нині є лише в п’ятьох”, – розповідає Олег Слизько, представник Асоціації фермерів та приватних землевласників регіону.

В області працюють також місцеві агрохолдинги. “Під час першої хвилі реформи децентралізації громади створювали під них. У місцевих радах таких громад голова та більша частина депутатського корпусу представляють інтереси великих землевласників”, – відзначає Олег Слизько.

Добробут місцевих громад залежатиме від того, чи встановиться розумний баланс між великими, середніми й дрібними агровиробниками.

“До людей у селах не можна ставитися як до засобів виробництва”, – наголошує представник фермерської організації.

Нині ж доводиться говорити про дисбаланс. Фермерам бракує власних представників у парламенті та можливостей для створення кооперативів. Законодавство про сільгоспкооперативи застаріло.

А саме кооперативи відкривають нові обрії для фермерів та допомагають вистояти в конкуренції: це й продаж своєї продукції супермаркетам, й експортні поставки.

Здорова конкуренція

Куди оком не кинеш – скрізь фундукові дерева. Восени земля в саду всіяна корисними горіхами. Але не вони є головними плодами праці на фермі Валентини Піддубної. Її господарство розташоване в селі Малий Кобелячок у Новосанжарському районі Полтавщини.

Підприємиця разом із чоловіком та двома синами тримають птахоферму. Нині там 20 тисяч курей.

“Тут хлопчики у нас маленькі. Коли воно маленьке, то просто дитина. І коли в руку візьмеш: тільки притулиш – а воно вже хоп і спить”, – розповідає фермерка про курчат.

Таке господарство дає 15 постійних робочих місць, близько десятка сезонних, ще 2-3 людини доглядають за садами.

Також фермери побудували водонапірну башту, звідки за символічні 45 грн на місяць воду отримують 16 навколишніх дворів.

П’ять років тому їхнє фермерське господарство відремонтувало місцеву дорогу.

“Мені дуже допомагає родина. Чоловік – це надійне плече. Сини – ерудовані й сучасні. Завжди можуть знайти вихід із ситуації”, – пояснює основи сімейної справи фермерка.

Загалом же село Валентини Іванівни пішло ще далі за Водяну Балку. Тут ціле розмаїття підприємств аж до здорової конкуренції. В селі на 400 дворів працюють вісім ферм, сім приватних підприємців та одна агрофірма.

“У нашому селі нічого не розкрали, нічого не розпалося. Після розпаювання майна колгоспу все одразу передали в приватні руки”, – пояснює секрет успіху секретар сільради Тетяна Степаненко.

Дрібні й середні агровиробники допомагають селу по-різному: і гроші дають, і сміття вивозять, і майно для садочка забезпечують, і медичне обладнання купують.

Йдемо центром села – бачимо, як навколо місцевої школи кипить робота. Діти разом з учителями збирають опале листя.

Ні господаря, ні кіз

Село Яцини в Пирятинському районі Полтавщини розташоване в глибокому яру. В осінні дні його ще й огортають смоги з городів, де палять листя.

Навколо – зяючі остови розвалених корівників, сараїв, ангарів, сільської бані. Величезні покинуті ангари видаються скелетами якоїсь далекої аграрної доби.

Здається, це край світу. Й на ньому зовсім немає господаря: в самих Яцинах немає жодного фермера, агрофірми чи агрохолдингу. Є лишень поодинокі одноосібники.

“Як би це отак усе тут полити, щоб почало рости?” – питає нас місцевий чоловік, що несе повне відро води. Жінки, що стоять поруч, починають сміятися й підказувати, щоб не слухали його. Натякають на його любов до чарки.

Місцеві мешканці здають свої земельні паї двом великим агровиробникам. Але ті не мають стосунку саме до майна на території села. Його колись викупив іноземець.

За словами Василя Грицая, голови сільради сусідніх Білоцерківців, до якої приписані Яцини, нині вже й не можуть встановити, хто саме цим майном володіє. А без того його ніхто й не купить. Нібито були охочі розводити тут кіз. На жаль, не склалося.

“От скоро буде реформа землі. Я хочу звернутися до самого президента Зеленського, щоб не тільки за землю думали, а й за людей. Коли беруть в оренду землю, то мають ще думати, що місцевим людям треба якось тут жити”, – каже Катерина Росоха, продавчиня в місцевому магазині, стоячи в колі місцевих жінок.

“Коли був колгосп “Зоря”, господар був, тут усе було. Школа була дев’ятирічка. Дітей у школі було до 80 чоловік. Садочок був. Магазини були. Амбулаторія. Все було”, – каже жінка.

За два десятиліття населення Яцинів скоротилося в чотири рази. Місцеві мешканці визнають: село втратило надію.

“Через років 3-4 цього села зовсім не буде. Через те, що кожна людина, яка має молоду сім’ю, тікає звідси”, – резюмує реалії Яцинів Катерина Степанівна.

Навіть у Мацківцях у людей більше оптимізму. Там є все ще драйвер для змін: селяни забирають земельні паї в агрохолдингу й шукають кращої долі, судяться за спірне майно, звертаються до журналістів.

Всього на Полтавщині – 1790 сіл. Пів тисячі з них не мають жодного фермера чи підприємця.

І у великих, і в малих агровиробників є свої сильні сторони. Секрет успіху українського села в тому, щоб знайти адекватний баланс між громадами та різними агровиробниками – від дрібного фермера до холдингу.

Експерти побоюються, що земельна реформа дасть змогу агрохолдингам викупити орендовані в селян землі. Як наслідок – зникатиме ця вагома мотивація зважати на інтереси місцевих громад.

З іншого боку, саме великі компанії володіють найсучаснішими технологіями, виробництвами та експортним потенціалом.

Водночас дрібні фермери швидше за все й далі матимуть труднощі із заставою для отримання кредитів у банках. Навіть за умови підтримки держави.

У цій ситуації держава має визначитися, чи важливі для неї люди на землі. Оскільки попіклуватися про землю без людей буде кому й без неї.